І фартух, і спідниця й декор…

Вважають, що яскравий елемент народного жіночого одягу – запаска – еволюціонував від робочого фартуха, яким жінки оперізували сорочку, щоб не забруднилася. Ткані з шерсті, різнобарвні та прикрашені вишивкою запаски або плахти з’явилися пізніше, замінивши буденний фартух на свята. Ще пізніше цей убір, що запахувався спереду та ззаду, виконуючи також роль поясу, витіснила спідниця. Запаска як вид одягу в Україні відомий ще з часів козацтва (XVI ст.), а враховуючи  географію й відмінний від Східної та Центральної України хід історії  гірських народів Карпат, цілком ймовірно, що вони почали використовувати у одязі запаски значно раніше. Гуцульські й бойківські запаски поперечно ткані та пов’язуються так, щоб передня запаска заходила на задню і щоб їхні краї не дуже розходились. Зручні та цікаві, так звані спідниці з запахом час від часу повертаються у моду, очевидно, навіяні спогадом про стиль життя простих українських прабабусь.  Також запаски використовувалися у гуцульських оселях як занавіски на вікнах. Запаска на вікнах була знаком, що сім’я ще не прокинулася від нічного сну, тому турбувати її ще не варто. Слід також зазначити, що історично ткання запасок, як й інших ткацьких виробів завжди було жіночою справою та поступово зникає, витіснене сучасним виробництвом одягу.

Чи жіноча це справа?

На Гуцульщині, зокрема на Косівщині й Верховинщині, виготовлення запасок не є реліктовим ремеслом, доки воно є справою життя Дмитра Линдюка  з Космача. При цьому пан Дмитро не просто підтримує життя зникаючій традиції ручного ткацтва, а ще й повністю руйнує гендерний стереотип щодо цієї справи. Історію свого ремесла він починає з того, що всьому, що вміє, навчився від матері. Мама дозволяла йому сідати за верстат з 12-річного віку. Ткацтво в їхній родині сягає дуже давніх поколінь (ліку якого, ткач, на жаль, визначити не може) і передається дітям, а згодом і внукам. Дмитро не звертає увагу на те, що в суспільстві побутує думка, що це зовсім не чоловіча справа, адже його дві сестри не займаються цим ремеслом – запаски робить саме він. Ткання це своєрідний відпочинок для Дмитра, його хобі. Він пропрацював 25 років лісником і любить лісництво та ліс не менше за ткацтво. 

Як працює мануфактура

Запаски Дмитро Линдюк робить на двох верстатах:  один з них - для набирання основи на раму, інший – для ткання готового виробу. Цікаво спостерігати за процесом роботи пана Дмитра:  у майстра настільки треновані руки й очі, що в ході розмови практично не можливо вловити, коли ж його погляд ковзає по верстату та нитках. Ведучи розмову він практично не дивиться на те, що робить, а робить так вправно й швидко, що фотокамера навіть не встигає фіксувати цей процес! Одна людина не взмозі досконало закласти нитки у верстат, для цього потрібна хоча б одна додаткова пара рук, тому в цій справі без помічників не обійдешся.  У ткацтві пану Дмитру допомагає дружина Марія та доньки. За один раз Дмитро тче полотно для 4-5 запасок підряд, а потім його розділяє.  Готових виробів за день може зробити лише два, оскільки ткацтво – процес доволі виснажливий, бо потребує максимальної концентрації уваги. Будь які найменші помилки призводять до браку й змушують майстра закладати нитки по-новому, бо тканину не можливо розплести. Тож щоб добросовісно виконати замовлення, майстер не бере більш ніж 30 замовлень у місяць. Однак Линдюки роблять усе можливе, щоб створювати запаски на весілля, бо традиційний убір поціновувачі гуцульської автентики можуть отримати тільки з їхнього верстата.

Нитка – найбільший «біль» майстра

Ручне прядіння овечої вовни, зі слів пана Дмитра, на жаль відійшло у минуле. Раніше вовняні нитки виготовляли місцеві жінки вручну, які дуже тонко пряли. Вовняні нитки  Дмитро фарбував самотужки за допомогою природних барвників. Фабричну шерсть Дмитро не любить через труднощі зі зберіганням. Такі нитки треба часто перекладати, щоб їх не поїдала міль. Зробити запаси органічної шерсті для конвеєрного виробництва запасок стало практично неможливим. Тому майстер купує готові акрилові нитки.

Виживання ремесла

Перші свої запаски Дмитро продавав на базарі в Космачі. Пізніше став виконувати замовлення для українських народних ансамблів за кордоном  (у США та Великобританії). На щастя, запаску ще не спіткала доля традиційної української вишиваної сорочки, яку масово штампують у Китаї. Можливо це тому, що хоч це – одяг простий у крої, однак мало вживаний, специфічний, весільний. Супутньо до запасок дружина Марія з доньками виготовляє «косиці» — барвистий вінок на голову для молодих та дружок.  Линдюки також мають свій бізнес — відкрили піцерію та готель, що дозволяє їм не залежати від свого рідкісного ремесла. Найголовніше те, що ткацьке уміння Дмитро повною мірою передав своїй доньці Марічці, яка не менше за батька любить цю справу.